Пользователь
Логин
Пароль
 
Интересно
Читаем
Загрузка...
Обсуждаем
M&Ж
2146 комментариев
Запахи .
2029 комментариев
Любовь. Что это?
1529 комментариев
смотреть остальные »

ПРОБА ПЕРА » Свiтло в сутiнках

Свiтло в сутiнках

Дата создания: 08.09.2004, рейтинг: 0.00 (0 голосов), читали 16553 раз, комментариев: 5
Добавил: admin

- Доброго дня, Анька Василiвна! Як розпочався робочий день?
- Чесно признатися - нiяк. Нудьгую без роботи. Шеф у вiдрядженнi, у Тонi вiдгул,
а в мене - тиша, нi одного вiдвiдувача! А в тебе як настрiй?
- Фiлософський. Уяви, думаю про наше мiсто. Мiсто живе своїм життям, i це життя
банально кажучи, нiби спiльне для всiх...
- Ага, i в той же час байдуже до кожного. Але в цьому є свiй плюс - нiхто не
лiзе до тебе в душу.
- Так, кожен в нашому мiстi живе своїм життям - це цiкаво, це дуже цiкаво
вгадувати, що засiло в думках перехожих. Найчастiше на обличчях тупе примирення
або безвихiдь. Коли не маю чим займатися, вiрнiше тодi, коли не хочеться нiчим
займатися, особливо за довгої вiдсутностi Олега - спостерiгаю за людьми. i
визнаю, що це йде менi на користь. Спостереження переконують, що я-таки маю бути
щасливою людиною.
- Ти вже визначилася, що тобi не вистачає для щастя?
- Телефонного дзвiнка, одненького телефонного дзвiнка...
- Вибач, Вiталюсь, залишу тебе на одинцi з фiлософiєю, передзвоню пiзнiше -
загружаюсь...
"Ну от чому б йому не взяти за звичку дзвонити один раз в день з роботи, як я
тут, жива, здорова, що роблю? Або просто сказати привiт i "вибач - загружаюсь",
як Анька." День злiтає вмить за домашнiми клопотами. i хоча протягом дня вона
належить собi, але як це все набридає. Сiра буденнiсть i розмiренiсть. Дякувати
Богу, Олег час вiд часу виводить чи вивозить її в люди. А як потiм важко знову
повертатися в ту одноманiтнiсть!
... Телефонний дзвiнок ... Телефонний дзвiнок ?! Анька не повинна була б так
швидко передзвонити? Невже - Олег?!
Жiночий, досить таки приємний i впевнений голос якось несподiвано ввiрвався в її
рутинне життя:
- Так бiльше не може продовжуватися! Ви - жiнка, i повиннi мене зрозумiти! А
якщо ви бажаєте щастя Олегу, то повиннi зрозумiти i його. У вас немає нiчого
спiльного, навiть дiтей. Вас нiчого не пов'язує! Хiба ви цього не помiчаєте?
Життя з вами одноманiтне! Олег все нiяк не наважиться сказати вам. Але так
бiльше не може продовжуватися! Вам залишається лише змиритися. Звiльнiть його
вiд пояснень i вiд лишнiх емоцiй. i бажаю знайти свою взаємну любов!..
- Ось тобi i телефонний дзвiнок... Хотiла ?..

Мiсто жило своїм життям: невпинний рух, гамiр, човгання, стукiт каблучкiв, важкi
кроки, дверi вiдкриваються-закриваються, дзвiночки в магазинах сповiщають про
клiєнтiв, пищать гальма, шурхочуть шини, хтось iде мугикає собi пiд нiс, хтось
горланить, хтось шепче, хтось розповiдає свою радiсть всьому свiтовi... А їй
хотiлося згорнутися як кошеня, сховатися вiд того свiту i плакати, плакати, i
щоб нiхто не питав чому...

***
"Завтра в мене важлива презентацiя. Вирiшив пiдготуватися вдома! - Олег вiдповiв
на її розгублений погляд в дверях, - Ти кудись iдеш? Надовго?"
Вона опанувала себе, але голос тремтiв: "Надовго..."
Чмокнув в щiчку, не почувши тиху вiдповiдь:
- Що в нас перекусити? - запитав на пiвдорозi в кухню, минаючи дружину.
Вiталiна вiдсахнулася вiд поцiлунку.
- Чого мовчиш? - роздратовано обернувся.
- Йду вiд тебе ... - i самiй стало не по собi вiд вимовлених слiв.
- Що тобi робиться!? - вiн засмiявся, стараючись стримати роздратування i
пекучий бiль, що каменем впав у груди разом з її словами, - Не говори дурного,
менi зараз не до цього! - але в її очах спалахнула рiшучiсть. Вiн зрозумiв, що
вона не жартує, а твердо вирiшила. В грудях защемiло. - Безглуздя! Отак i пiдеш
без попередження, без пояснення!
- Ти чекаєш вiд мене пояснень?! - метнула вогонь з-пiд густих вiй, а очi
видалися не карими, а наче золотавими. Вона була сьогоднi особливо приваблива,
так i манила до себе.
- Не гарячкуй, заспокойся! - вiн схопив її вище лiктя, хотiв пригорнути, але не
змiг перебороти себе, завжди такого стриманого у вираженнi почуттiв. Крiм того,
саме зараз вiн вважав це недоречним.
Вона вивiльнила свою руку: "Я спокiйна! "- i гримнувши вхiдними дверима швидкими
кроками збiгла до низу, дивуючись своїй рiшучостi.
"Дуже добре! Дуже добре! А якби вiн сьогоднi прийшов додому так як завжди,
надвечiр, що мав би думати - де вона й що з нею? А що вiн має думати зараз?! i
це перед таким важливим днем та й сьогоднiшнiй був не з легших. Така поведiнка -
зовсiм на неї не схоже. Бiгти за нею вiн не буде! Вона що його за хлопчика
має!.." i зiрвався з мiсця, лишив вiдчинену квартиру, в домашнiх капцях кинувся
вслiд. Вискочив на вулицю - дверi пiд'їзду ледь не злетiли з завiс - Вiталiни
нiде не було видно. "Вона що мене за хлопчика має! Ну i нехай iде собi... - в
грудях давило. Бiль, образа, злiсть злилися в один клубок - i давило, пекло,
рвало усе в серединi. - З якого дива?! Що їй зробилося? Йду вiд тебе?! Вона що,
вирiшила освiжити таким чином почуття, чи надивилася гарячих мексиканських
серiалiв? Ну, й до побачення, ну й на здоров'я!"
Олег зайшов в квартиру: затишок, створений її зусиллями затишок. Їхня квартира -
це єдине мiсце, де вiн мiг розслабитися по-справжньому: не контролювати думок,
не слiдкувати за словами, не стримувати емоцiй i не боятися, що його не
зрозумiють. Тут не треба було боротися за мiсце пiд сонцем. Тут "сонце" належало
лише йому, i проблем, як здавалося суттєвих нiколи на цьому "сонячному острiвцi"
не виникало. Що ж сталося? Вiталiна була сьогоднi особливою. Особлива саме
сьогоднi, бо саме сьогоднi вiн вiдчув як втрачає її в круговертi життя. Вiдчув
це кожною клiтинкою тiла, кожною струною душi. Коли це сталося? Коли це сталося
?! Чому вiн не вловив тiєї митi, коли вона почала вiддалятися вiд нього? Але ж
вiн весь час в роботi, цей рiк просто жахливий, з'явилася можливiсть непогано
заробити - прямо до рук iде перспективний клiєнт, потрiбно прикласти зусиль,
немає коли голови догори пiдняти - вiн же їй пояснював! Матерiальнi блага не з
пальця беруться i грошi не в тумбочцi лежать! Пiти з дому, бо вiн весь час на
роботi - то єдине, за що можна придертися. Та це ж безглуздя ... А якщо в неї
з'явився ... - Аня повинна бути в курсi! Вiн весь час дратувався, що Аня в курсi
їхнього сiмейного життя. А сьогоднi це виявляється може бути навiть корисним.

- Аня, це Олег. Хочу тебе побачити.
- В тебе стривожений голос.
- Це термiново. Я заїду по тебе.
- Що сталося? Щось з Вiталiною?
- Надiюся ти знаєш - що! Я вже виїжджаю, то ми можемо зустрiтися?
- Коли?
- Вже! Зараз! Менi потрiбно пiв години твого часу.
- Добре.

***
Маленьке кафе бiля Анiного офiсу, щось середнє мiж звичайним кафе-баром та
ресторанчиком - не найкраще мiсце для такої розмови, в залi не має де яблуку
впасти. Тут, напевне, наплив клiєнтiв не припиняється й пiсля вказаного часу
закриття, досить привабливо та оригiнально: стеля в дзеркальних зiрках, а
замiсть банальних стiльцiв - маленькi диванчики. Дещо змiнити кольорову гаму,
освiтлення та дизайн бару i - ... професiйна хвороба...
- Олег, на пiв годинки, бо я сьогоднi сама в офiсi.
- Ви з Вiталiною сьогоднi бачилися?
- Розмовляли по телефону, години чотири тому... Олег? Що сталося? - вона вхопила
його за руку.
- Вона на мене жалiлася? - Аня вiд здивування вирiвняла спину i округлила очi. З
Вiталiною вона в досить близьких стосунках, а от Олег -просто чоловiк її
подруги.
- Я знаю, що вона тобi все розповiдає.
Аня мовчала, перебираючи в думках можливi причини такого запитання. Олег пiдняв
очi до стелi, скули заграли - вiн же задав пряме запитання, якi ще можуть бути
"роздуми на тему" !
- Вiталiна... пiшла з дому... - Аня вловила як важко йому вимовити це, - то була
твоя порада? Щоб я звернув увагу на її вiдсутнiсть? - Аня завжди давала
легковажнi поради, її рiшучий почерк вбачав не раз в поведiнцi врiвноваженої, аж
занадто смиренної дружини. Такi перепади не могли не дратувати.
Аня образилася, аж розчервонiлася. Поклала руки на стiл i стисла кулачки:
- Це була б хороша порада - бо на її присутнiсть ти не звертав уваги!
- Про що ви розмовляли? - трохи спокiйнiшим тоном запитав, боячись розбудити в
нiй "звiра". Чому вони дружать, такi рiзнi, просто протилежнi за характером
жiнки?
- Про мiсто. - все ще роздратовано, i фактично не те, що хотiв би почути Олег,
вiдповiла. Але в душi здивувавшись, чому Вiталiна, не сказала їй, що пiде вiд
Олега нi слова, запитала. - Куди вона пiшла? i що сказала?
Олеговi важко було говорити, тим паче Аня була чужою йому. i взагалi, близьких
людей, кому б мiг звiритися, в нього не було. Та й дiлитися своїм наболiлим - не
мав такої звички.
- Якби знав куди - мене б тут не було. Аня, вибач, я думав, що ти знаєш... - Як
вiн втомився, мозок пульсував, кричав йому про втому, вiдмовлявся логiчно
думати! Як вiн втомився вiд невпинного божевiльного руху життя, а тут ще маєш
...
- Олег, ти Вiталiну бачив, чи її просто немає вдома? Вона тобi щось говорила,
залишила повiдомлення? Чому вирiшив, що вона пiшла вiд тебе?
- Повертайся в офiс, це вже мої проблеми! - це прозвучало мов наказ.
Аня не знала, що робити. Вона взагалi не розумiла, що ж таки сталося? Ще щось
запитувати в Олега, особливо зараз, було б не кращим варiантом. Вона пiднялася.
В цей час Олег пiдкликав офiцiанта i замовив випити. Йому хотiлося напитися i
забутися. Вона не стрималася.
- Олег, це не вихiд! Немає нiчого такого, чого не можна було б поправити, окрiм
смертi!
- От я й поправлю. А ти можеш iти! Дякую! Прощавай! - рiзким жестом показав на
вихiд - вiн ледь стримувався вiд роздратування.
Аня твердо вирiшила в такому станi його не залишати. Вона швиденько вбiгла в
офiс, зв'язалася з шефом. Так як фактично нiколи в неї не було "сiмейних
обставин", шеф без питань i уточнень дозволив закрити офiс, попросив лише
залишатися на зв'язку i спитав чи це не смертельно.
Аня вернулася, коли Олег виходив. Помiтно було, що цi сто пiшли залпом, i,
здавалося, там було не лише сто.
- Дай менi ключi вiд машини! -мовила наказовим тоном, з деяким острахом.
- Мадме-у...мазель, поведе? - вiн з сарказмом прореагував на її слова. - Ось
звiдки у Вiталiни ... тяга до машини! - вiн лукаво зазирнув їй в очi, пiдняв
брови, посмiхнувся одним кутиком губ. - Дякую за великодушнiсть, я поїду на
таксi. - Рiшуче пiдняв руку i спинив першу машину.
- Я поїду з тобою! - не менш рiшуче вiдповiла вона, хвилюючись за Вiталiну, яка
могла б бути вдома. Сiла бiля водiя, поки вiн вмощувався на заднi сидiння.
- Це лишнiй альтруїзм. Я справлюся сам. Чи може хочеш замiнити Вiталiну? - вiн з
сарказмом зазирнув їй у вiчi.
- Це вже занадто! - вона рiзко хлопнувши дверцятами, вийшла з машини. - Не
дивно, що вона вiд тебе пiшла!
- А дякуючи твоїм порадам! - тепер зачепило його, вiн висунувся у вiдчиненi
дверцята. - Тому ти й не замiжня досi - тебе нiхто не хоче, таку гонорову! -
стримати себе не мiг: вiдчай, роздратування та алкоголь в сукупностi породили
гнiв i сарказм, що в iншому випадку вдало контролюється.
- Не тобi судити, i не тобi знати, чому я не замiжня! i краще бути незамiжньою,
нiж за таким як ти! - вона пiдскочила до нього з метою влiпити затрiщину, але
вчасно зупинилася.
- Так, це дiйсно дякуючи твоїм порадам! Скажи нехай повертається, i дурня з мене
не клеїть!? - Олег вибрався з машини. В очах горiла злiсть, вiн вхопив її за
лiкоть.
- Де вона? В тебе?!
Водiй не витримав:
- Ви їдете чи нi?
- Нi, ми не їдемо! - крикнув, повернувшись всiм тiлом, з усiєю злiстю хлопнув
дверцятами. Таксi рвонуло з мiсця. - iдемо до тебе!
- В мене її нема... - отямившись, спокiйно вiдповiла Аня. - В мене її нема! Ти
хоча б приблизно знаєш о котрiй вона пiшла? Може подзвонити? Може вона й не
пiдозрює, що тут з тобою робиться?" - в цей час вжитий алкоголь та постiйна
втома проявили себе - Олег почав засинати на ходу: очi самi-собою закривалися, а
ноги не слухали: вiн перiодично винувато посмiхався i вибачався - напевне, десь
на рiвнi пiдсвiдомостi, розумiв, який має вигляд. "Тiльки цього менi бракувало."
- подумала Аня.
Олег був високим i худим, але в той же час мiцним чоловiком. Хоча Аня теж не з
десятка слабеньких, але тягнути Олега їй було не пiд силу. Вона спинила таксi i
довезла його додому, таксист допомiг доправити до квартири. Там вона й
залишилася ночувати в очiкуваннi на повернення Вiталiни. Та й не хотiлося лишати
Олега самого в такому станi. Чомусь вона перейнялася його почуттями, пробачила
все, що їй наговорив. Вiталiна - її подруга, i Аня завжди пiдтримувала її, але в
цю хвилину, вона зрозумiла, що не такi поради потрiбно було давати. Чомусь
сьогоднi Анi видалося, що самому Олегу потрiбна увага, опiка, що Олега треба
було б навчити розслаблятися, зупиняти час для перепочинку. Що за його завжди
впевненим трохи саркастичним поглядом, за його рiшучою, трохи жорсткуватою
поведiнкою приховувалася м'яка душа, невпевнена в завтрашньому днi i в самому
собi. i саме тому, вiн заборонив Вiталiнi працювати, i саме тому був з нею
грубуватий - боявся її втратити, боявся, що коли її самооцiнка пiднiметься -
вона просто його покине. i саме тому так вiддавався роботi - кожного дня
пересiкаючи новi рубежi своїх можливостей, доводячи собi ж свою важливiсть.
Швидкiсть життя стала небезпечною, i якщо ти не встигаєш - то просто вилiтаєш з
тiєї круговертi i вмить залишаєшся далеко позаду. На жаль, таке сьогодення -
матерiальний статок надає впевненостi i обiцяє спокiй. Лише обiцяє...
В годинi четвертiй ранку задзвонив мобiльний. На душi стало легше, але все ще
неспокiйно - Вiталiна пообiцяла все пояснити при зустрiчi, просила подругу
сказати Олегу, що нiби-то ночує в неї. Олег хропiв i присвистував на всю
квартиру, благо - погано йому не було. Аня залишила записку на столi, викликала
таксi i повернулася додому з новими для неї дивними теплими почуттями до Олега
та водночас сердита на Вiталiну. "Отак воно буває. Тож саме цiкаве тiльки
починається." - з такою думкою знеможена заснула.

***
Вiталiна положила телефон бiля подушки i слiпо дивилася в стелю: "Боже, як я
могла так вчинити! Як я могла! Можливо той дзвiнок - помилка, просто помилилися
номером. Чоловiкiв з iменем Олег - сотнi! А вона так вчинила, так легковажно, в
одну мить порушила рiвномiрний потiк свого життя!" Очима обвела кiмнату - тепер
в ранковому свiтлi можна було її добре роздивитися. Чистенько, зi смаком
обставлена, вишиванi картинки на стiнах, квiтучi вазончики... - аж не вiриться,
що це кiмната мужчини-холостяка. Вiталiна повернула голову вбiк i ...
посмiхнулася. Наперекiр усiм думкам i внутрiшнiм докорам сумлiння - вона вiдчула
себе щасливою. Щасливою поруч з цим чужим їй чоловiком - це на неї не схоже, з
її iдеалiзованими принципами, завжди таку виважену й стриману в дiях i словах...
i зовсiм не хотiлося думати, як воно буде далi...
Вiн повернувся на бiк i заховавши своє обличчя в її волоссi, прошепотiв:
"Пообiцяй, що ти не зникнеш." Вона притулилася до його мiцних грудей: "Куди ж я
дiнуся...". Вiн поцiлував її в тiм'ячко i нахилився над обличчям: "Як моїй
незнайомцi спалося ?"
- Це був солодкий сон:
- Ти така нiжна, така пахуча, а твої уста так ваблять:" - i вона потонула в синi
його очей i в нiжностi поцiлунку - в цю хвилину їй бiльшого не хотiлося.
На мить перед очима виник спогад - Олег, коли просинався, не дивився так на неї,
навiть в першi днi пiсля одруження - зривався, похапцем снiдав i бiг на свою
роботу, його не цiкавило, як їй спалося, чим буде день займатися. А коли вiн
вирiшував десь їхати вiдпочити, то його не цiкавило, куди вона хоче i чи взагалi
хоче. Так, в неї справдi є суперниця, з якою їй не в силах тягатися - це робота!
Навiть в тi рiдкi днi, коли вiн "вiдпочивав" - телефон не змовкав: то вiн, то до
нього. А то взагалi, зустрiчав колегу чи клiєнта, i вiдпочинок для неї
перетворювався на будень з рiзницею лише в тому, що домашньої роботи не було -
але як була одна, так i залишалася сама з собою.
- Що за сум в очах? Зараз ми його розвiємо! Пiдйом!!! В душ i :
Вiталiна посмiхнулася - життя-таки несподiване: ще вчора:вчора було вчора, сiре
вчора: i таке райдужне сьогоднi! Боже, як хочеться, щоб це сьогоднi тягнулося
вiчно. Ну й що, що вона знає лише, що його звати Стас. Нi-нi, вона ще знає, який
вiн нiжний, уважний, як пристрасно вiн цiлує - Стас знову заглянув їй в обличчя
- i знає, якi в нього синi волошковi очi. Вiн пригорнув її до себе:
- Як тобi сьогоднi?
- Сьогоднi, - вона тяжко зiтхнула, - сьогоднi я повернулася до реальностi. -
рiзануло в душi, загуло в головi - вiд реальностi не сховаєшся нi в чиїх
обiймах. Вiталiна сховала голову в нього на грудях. Вiн взяв її обличчя в свої
долонi i поцiлував очi.
- Не плач, не треба плакати! А може поплач, я й не знаю, що тобi порадити.
Поплач, якщо тобi буде вiд цього легше! - Вiталiна просто заридала, опустивши
голову. Вiн притис її ще сильнiше i гладив по волоссю. Потiм пiдняв її обличчя i
втер сльози:
- Я зроблю тобi кави. Чи чаю? - Стас пiдвiвся. Вiталiна мала можливiсть
роздивитися його новими очима: русе густе коротко стрижене волосся безладно
тирчало в рiзнi сторони, Стас рукою, мов гребiнцем злегка поправив їх i вклав;
долонi в нього великi, але м'якi i нiжнi; середнього зросту, ранiше напевно
займався собою, а тепер з'явився ледь помiтний животик. Стас вловив, що вона
його роздивляється, лукаво посмiхнувся i почав позувати як культуристи на
показах. Вiталiна залилася веселим смiхом, затулила долонями очi i, зробивши мiж
пальцями вiконечко, неприховано продовжувала його розглядати: в мiру повненьке
обличчя, широкi скули, акуратний, але все ж по чоловiчому довгий нiс; вуста,
солодкi повнi уста; а очi...такi синi, мов несправжнi, i такi глибокi -
бездоннi, своїм поглядом вивертав її душу назовнi, i здавалося вiн все вже знав
про неї - лиш глянувши.
Вiн такий уважний, такий привабливий. Чому вiн досi не одружився? А чи важливо
це? Вона не могла його уявити в своєму майбутньому. Воно їй видавалося сiрим i
тягучим: Олег не буде влаштовувати скандалу - вона впевнена, що вiн прийме її,
просто встановить жорсткi обмеження, вiдiрве вiд усього свiту. Але чи хоче вона
повернутися? Чи зможе далi жити з ним? Але як жити без нього? Вiталiна прекрасно
розумiла, вона - безробiтна жiнка, яка крiм того звикла жити в хороших умовах,
не задумуючись про завтрашнiй день. i як би не було, а все ж безтурботне життя -
зробило її безпомiчною. Про що вона думала вчора? Це буде щастя, якщо Олег
прийме її, але якщо дiзнається, де вона провела нiч! Боже, вона в чужому лiжку,
з чужим чоловiком! Сором! Жах! В кого вона перетворилася, в жiнку на одну нiч!
- Кава, чай, капучiно? Чи можливо бажаєте гарячого шоколаду? - вона вiдчула його
гаряче дихання i синi очi вирвали з гнiтючих думок. - Що тебе непокоїть?
- Вибач менi. Я... - Вiталiна почала одягатися, ховаючи вiд нього очi. - Менi
дуже соромно...вчора я вела себе досить непристойно.
- Зачекай, - Стас хотiв було обiйняти її, але Вiталiна вiдсахнулася вiд нього. -
Вiталiна, глянь на мене!
Вона боялася пiдняти очi, боялася втопитися в його поглядi. Сором палив усе
всерединi, а душа так i рвалася до цього чоловiка. Вiталiна схопила сумочку i
пiшла до дверей, не озираючись. Стас шарпонув її до себе, вхопив за руки i
притис до грудей.
- Станiслав, в тебе своє життя, в мене своє. Все, що сталося - цього не було,
нiколи не було мiж нами! Будь ласка, так буде краще.
Вона несмiливо пiдняла на нього очi, i аж злякалася: його очi потемнiли вiд
гнiву, мов небо перед грозою. Вiн грубо вiдштовхнув її:
- Якщо ти думаєш, що все, що мiж нами сталося, просто нiчна забаганка - ти
помиляєшся! i помиляєшся, якщо думаєш, що я легко забуду про тебе - менi боляче
лише вiд думки, що ти повертаєшся до нього. Визнаю, що коли побачив тебе
напiдпитку i одну в нiчному закладi - прийняв тебе за жiнку на одну нiч. Та коли
познайомився, коли вислухав - єдиним бажанням було переконати тебе i провести
просто додому, але потiм зрозумiв... просто так вiдпустити тебе вже не зможу,
хотiв втiшити тебе...То ж непристойно повiв себе - я! i я мушу вибачатися перед
тобою. А якщо ти хочеш пiти - iди! Я насильно тримати тебе не буду!
Вiталiна закрила долонями обличчя, зсунулася по стiнi, - i лише плечi тремтiли
вiд плачу. Стас зрозумiв, що їй не так просто прийняти рiшення: яким би не було
життя з Олегом, але це було її життя; а Стас? Майбутнє з ним - невiдома стежина
в сутiнках? Вчора вона поводилася нерозважно, пiд впливом алкоголю - аж надто
розкуто, i навряд чи добре усвiдомлювала чи хоче таких кардинальних змiн в
своєму життi. iнодi треба дозволити собi розслабитися для розрядки, а потiм
посмiятися над собою, i продовжувати жити у старому ритмi. Але йому зовсiм не
хотiлося бути розрядкою для неї, хотiлося наповнити її та й своє життя новим
змiстом. Тож тепер залишається не злякати долю, не вiдiгнати поспiхом вiд себе
Вiталiну. Вiн присiв бiля неї: "Вибач за грубiсть, - пiдняв за плечi, пригорнув
до себе, - Вiталiночко, вибач. Я просто хотiв сказати, що ти менi не байдужа, i
все, що було мiж нами - це було чудово, дякую тобi. Я вiдвезу тебе додому. i...
дозволь запросити тебе на обiд. Якщо ти не передумала розлучатися. А якщо
передумала - я пропоную тобi дружбу."
- Чому ти не одружений досi? - питання було в цю хвилину для нього досить
несподiваним, i зовсiм небажаним, але воно мучило Вiталiну, i ще з бiльшим
острахом вона чекала на його вiдповiдь. Стас опустив голову, вiдiйшов до вiкна,
потiм рiзко повернувся i вiдповiв, дивлячись їй у вiчi: " Я - розлучений.
Розумiю, це говорить не на мою користь. - винувато посмiхнувся. - Це було
правильне запитання. Крiм того, в цьому шлюбi в мене народився син, хоч вiн i не
знає, що я його батько."
- Вiдвези мене до Анi. Я тобi передзвоню. В будь-якому випадку. - їй зараз
зовсiм не хотiлося думати, нi про що: нi про те, що сказати Олегу, нi про те, що
сказав Станiслав.
Вони їхали мовчки, кожен думав про свою реальнiсть, i обом було дивно як так
сталося, що їхнi реальностi збiглися i чому? Що принесе їм цей несподiваний жарт
долi?

***
- Ти - божевiльна, ти його зовсiм не знаєш! - Аня аж кипiла, мiряючи кiмнату
кроками, час вiд часу хапаючись за голову, - Ти собi не уявляєш, як страждає
Олег! Вiталiна, цього разу ти перестаралася! Уявити не можу, що з ним буде, коли
дiзнається!
- Аня, Аня, почуй мене, будь ласка. Не треба зараз йому нiчого говорити! -
Вiталiна сидiла перед нею, як ягня перед голодним вовком.
- Олег з розуму сходить. - Аня сiла навпроти подруги. - Я завжди була на твоєму
боцi, але тепер... Подумай, вiн - розлучений, чи ти знаєш чому вони розiйшлися?
Може ти знайдеш з ним те, вiд чого хочеш втекти? Тож не бери дурного в голову.
- Але я ж теж буду розлучена, це ж не показник! Я так надiялася, що ти мене
зрозумiєш. - Вiталiна тяжко зiтхнула. - Саме дивне, що я в цю хвилину зовсiм не
сумнiваюся, з ким хочу бути. - Очi її заблистiли i вона сама собi посмiхнулася.
- Може вiн за тебе вже забув, а просто розiграв комедiю - дон Жуан. Ти вiриш в
кохання з першого погляду?! Тому не тiшся ранiше часу. i про яке розлучення може
йти мова - маєш нормального чоловiка, заробляє, одягає, пiв свiту вже з ним
побачила. Народи йому дитину - i живи щасливо! - Аня зловила себе на думцi, що
цi поради не щирi. Дивнi почуття, що з'явилися учорашнього вечора не дають їй
спокою. Без сумнiву - це нове й приємне для неї, але поряд мов тiнь нависло
вiдчуття небезпеки. Так, тепер вона розумiє, що переконує подругу повернутися до
Олега, щоб перебороти себе. Це не щира порада, це засiб перешкодити собi
наробити помилок. Якщо Вiталiна не повернеться до Олега - надiї в Анi перебороти
себе не залишиться нiякої. Вона навмисне напросилася в довготривале вiдрядження,
щоб все в собi владнати. Але як тепер залишити Вiталiну з її нав'язливою думкою
про розлучення.
- Добре, добренько. Я ще все добре зважу, а Олегу скажу... скажу правду про
телефонний дзвiнок, передам почутi слова - i нехай розбирається хто та що.
- Так, i добре, що подзвонила менi зранку, я лишила йому записку. То ж, коли вiн
передзвонив - його заспокоїла, що ти в мене: спиш, i нiчого суразного менi ще не
сказала. Поїхав на роботу з надiєю, що я все дiзнаюся i владнаю.
- Ви стали друзями?
- Це неможливо?
- В неможливостi я бiльше не вiрю, - обличчя Вiталiни знову осяяла посмiшка.

***
Кожен рух хвилинної стрiлки скорочував час до зустрiчi з Олегом. Вiталiна була
сама не своя: її кидало то в жар, то в холод. В цю хвилину вчорашнiй вечiр
занадто реально постав перед нею: душа клекотiла вiд гнiву на саму себе - хто
такий Стас? - принц iз казки? Невже вона впала в дитинство i збирається
розмiняти реальне i близьке на далеке i невiдоме. Казки коли-небудь
закiнчуються, на жаль.
Ключ в дверях повернувся - вона напружилася кожною клiтинкою тiла i вийшла
зустрiчати. Олег змiряв скептичним поглядом: "Нагулялась?" - i байдуже пройшов
повз неї, кинувши куртку на стiлець. "Оце й все? - подумалося. Такої зустрiчi
Вiталiна й не уявляла: без крику й звинувачень. - Чи це тiльки початок?"
Краще б вiн накричав - їй би було легше. Вiталiна не знала як поводитися: стала
в дверях, потiм присiла на край стiльця навпроти нього, знову встала, вiдiйшла
до вiкна i запитала:
- Як пройшов день?
- Чудово. - глянув на неї, вiдiрвавши очi вiд своїх ескiзiв. - А в тебе?
- Сьогоднi вже краще... - закусила губу, ледь стримуючи сльози.
- Де була? - кожне слово пригвинчувало до пiдвiконня, вона вже боялася й
поворухнутися.
- Сьогоднi це вже не має значення, - зiбравшись з силами вирiшила вiдбиватися. i
подумалося : "Не дай, Боже, хтось її бачив з Станiславом, тодi це ого-го яке
матиме значення."
- А що для тебе має значення взагалi? Наш шлюб має для тебе значення? - Олег
розпалювався, Вiталiна вже й не знала, що тепер вiд нього чекати. Сльози самi
покотилися по щоках, i вона аж викрикнула:
- А для тебе має? Ти взагалi пам'ятаєш, що в тебе є дружина? Чи ти вважаєш, що я
одна з обов'язкових побутових деталей! Можливо одружуючись, ти обирав мене, бо
так вимагав дизайн твоєї квартири?! А тепер, як я розумiю ти хочеш змiнити
стиль? Чому, поясни менi, чому до мене дзвонить незнайома жiнка i просить без
лишнiх емоцiй, не завдаючи тобi болю - пiти, бо життя зi мною одноманiтне?!
Тепер вона вписується в твiй iнтер'єр? - з кожним словом очi Олега лагiднiшали.
- Все, досить з мене! Смиренно мовчати я не буду - влаштую тобi рiзномаїття
емоцiй - обiцяю, нудно не буде! - Вiн пiднявся з-за столу, переборюючи себе,
обiйняв її. Вiталiна кричала йому в обличчя i била по чому бачила, а вiн i не
ухилявся. Вiдчув як бажання володiти цiєю жiнкою охоплює його з непереборною
силою: гнiв i любов змiшалися, отруюючи розум, i вiн припинив потiк гнiвних
докорiв м'яким поцiлунком. Вона безсило била його по спинi, вiддаючись на волю
бажанню, що наперекiр логiцi охоплювало i її.
... Це було не так як завжди, це було чуттєво i по-справжньому: вона танула в
божевiльному задоволеннi, а Олег цiлував, цiлував, цiлував...
i з Станiславом це було не так, хоча так само пристрасно i так само наповнювало
кожну клiтиночку безумством, але це було по-iншому. Вiталiна зловила себе на
думцi, що порiвнює - стало неприємно. Олег пригорнув її до себе, забрав волосся
з обличчя i нiжно заглянув у вiчi: "Обiцяю тобi, з першого числа взяти
вiдпустку. i ми поїдемо в новий медовий мiсяць - куди захочеш - i ти перестанеш
сумнiватися в менi." Його тiло пахло рiдним, приємним до нестями, ледь вловимим
ароматом кедру. Душа знову запекла докором: ось вiн перед нею, справжнiй:
нiжний, чуттєвiй, її коханий чоловiк - як вона могла зрадити! З вуст зiрвалося
тихе: "Вибач..."

***
Вiталiна щиро здивувалася реакцiї Анi на їх з Олегом примирення:
- Щось я тебе не розумiю, то ти мене переконувала, що маю чудового чоловiка, а
тепер кажеш не розслабляйся, бо це тимчасова змiна його поведiнки, що все може
повернутися? Аня, минув мiсяць, а вiн уважний, дарує подарунки, старається не
дратуватися, дозволив менi шукати роботу.
- За дон Жуана й не згадуєш? А то вже була не сумнiвалася з ким хочеш бути! - з
ледь стриманим сарказмом запитала Аня.
- Чого ти така накручена? В тебе було невдале вiдрядження? Щось сталося?
- А що тiльки в тебе можуть бути негаразди i труднощi? Так-так, в мене ж завжди
все йде чудово: сухе i марне життя! - Аня в думках кричала на себе за тон та
слова, але ладнати з собою вже не могла. Перiод вiдпустки пройшов у думках про
Нього. Пiдступнi прояви жiночої фантазiї: вони дарують задоволення та видають
бажане за реальне. Вона весь час згадувала його лукавi погляди в той злощасний
вечiр, i з кожним днем винуватила Вiталiну за причиненi Олегу страждання.
Здавалося, що вона краще його розумiє, що вона могла б забезпечити його
необхiдною увагою i наповнити його життя любов'ю i вiдданiстю, а не шукати на
сторонi пригод. " Зберися, зберися, невже через чоловiка має рушитися дружба.
Порадiй за подругу." - як молитву в умi повторювала Аня. А вголос вибачилася
перед Вiталiною:
- Були дуже напруженi днi, вибач! Я дуже за вас рада, справдi.
В сумочцi Вiталiни прозвучав рятiвний дзвiнок, вона дiстала телефон:
- Дивно, не визначено, хто б це мiг бути? Слухаю вас. А... - Вiталiна
почервонiла до кiнчикiв волосся i знiтилася. - також дуже рада чути твiй голос.
Добре, через десять хвилин бiля театру. До зустрiчi. - її голос тремтiв, а очi
бiгали мов сполоханi. - Це Станiслав. Звiдки вiн знає номер мого мобiльного?
- Ти збираєшся з ним зустрiтися? - частина Анiної душi бунтувала, ображена за
Олега, iнша, логiчно мислячи, розумiла - це необхiдно.
- Я обiцяла в будь-якому випадку зателефонувати йому. Анiчка, я - боюся. - В її
золотавих очах вiдбився неприхований переляк. - Його очi, вони гiпнотизують,
вони глибокi i спокiйнi. Коли я дивилася в них - забувала про все на свiтi. Я
боюся втратити впевненiсть.
- Хочеш, я поїду з тобою?
- Дякую, я повинна зробити це сама.
- Подзвони, як будеш вiдчувати, що втрачаєш впевненiсть, - Аня пiдбадьорююче
глянула на подругу, жартiвливо нахмуривши брови - я тебе направлю на шлях
iстини.
- Ага, я як згадаю твiй набундючений вираз - менi цього вистачить без напутнiх
слiв.
Вони розсмiялися, чмокнули в щiчку одна одну на прощання - i напруженiсть в душi
Анi дала трiщину.

***
Станiслав як i тодi, сидiв злiва вiд неї i награно лукаво заглядав у вiчi, хоча
було боляче. Вiн навiть не мiг сказати, що болiло бiльше: самолюбство чи душа.
- В нас побутує такий анекдот: Хворий запитує: "Лiкарю, надiя в мене є?" А у
вiдповiдь: "Так надiя у вас є, а от шансiв немає". А менi ти не залишаєш i
надiї.
- Станiслав, будь ласка, зрозумiй мене. Ми з Олегом - четвертий рiк поруч, i
стiльки чудових моментiв, якi не викинеш з пам'ятi, а що в нас - одна нiч, яку
хотiлося б забути, - а в душi затремтiло - спогад про ту нiч був ще живий.
- Вiталiно, це була незабутня нiч, - Стас вiдчував до неї незрозумiлу нiжнiсть.
- Тiльки не кажи, що в тебе не було iнших жiнок! Ну що тобi до мене?
Вiн i сам не мiг пояснити, що йому до неї, але та незрозумiла безiменна нiжнiсть
легковажно запевняла, що в той вечiр їй як i йому гостро не хотiлося бути на
самотi, вiдчувати себе лишнiм саме того теплого лiтнього вечора. Вони знайшли
одне одного i вiн був впевнений, що то не просто одна нiч, то був перший крок
назустрiч, що в них ще все попереду, потрiбно лише почекати. i зовсiм не
хочеться забувати!
- Я кохаю тебе. - ледь чутно прошепотiв. Чому саме цi слова вирвалися з його
уст. Вiн сам здивувався, бо ще й не задумувався, що саме вiдчуває до неї. Вона
йому страшенно подобалася, збуджувала уяву, але ...чи це було кохання?
- Припини! - поривчасто дихаючи видавила з себе Вiталiна. В цю хвилину Стас
помiтив в її очах вогник, притягуючий блиск вiдiзвався в його грудях щемом. Вона
вiдчувала те ж саме, що й вiн, але гасила в собi цi почуття. Вони губили її,
вбивали впевненiсть. Нi, вона не повинна пiддатися зрадливим роздвоєним
почуттям!
Вмить, неначе Станiслав отямився:
- Добро, не буду егоїстом. Забудемо, гаразд. Але, надiюся, вiд дружби ти не
вiдмовишся?
- Якщо ти вiдмовишся згадувати ту нiч! - тiльки тепер вона з острахом глянула
йому у вiчi, але тихий спокiй i впевненiсть огорнули її - дивнi очi, дивний
чоловiк. В нього запросто можна закохатися. Ох, як не хочеться роздирати душу
надвоє.
Вiн щиро засмiявся, хоча ледь стримувався вiд вияву своїх почуттiв, що
переповнили його з новою силою - так це все-таки кохання. Нiжнiсть отримала своє
iм"я :
- Все, мiняємо тему. Про що будемо розмовляти, i що будемо пити? - вiн сiв
навпроти неї i розгорнув меню.
- З деяких пiр я не п'ю. Зовсiм! - вони перекинулися поглядами i посмiхнулися.
На душу найшов спокiй, i стало легко-легко.
- В меню є безалкогольна кава, - Вiталiна вiдчула як вiн сховав беззахиснi
почуття за маскою безтурботностi, i, зрозумiла, що саме тодi привабило її - вiн
поводив себе невимушено i впевнено, по-дружньому добродушно, незалежно вiд того,
що на душi. Здавалося, що вони знайомi вже добрий десяток рокiв.
- А квiтковий чай? - вона боролася з сумбуром у свiдомостi.
- Без проблем, i шоколадне тiстечко з ванiллю, угу? - вiн посмiхаючись подивився
на неї. В нього не можливо було не закохатися! Так, все - ходу назад не буде -
рiшення прийнято.
- Станiслав, я хочу в тебе дещо запитати?
- Будь ласка. Уважно слухаю.
- Чому ти розлучився? - на його обличчя насунулася тiнь. - Вибач, моє запитання
викликало в тебе сумнi спогади.
- В кiнцi кiнцiв всi спогади сумнi, про щоб вони не були - тому, що пов'язанi з
минулим. Вiд спогадiв треба втiкати, бо вони можуть загубити твiй сьогоднiшнiй
день, спогади позбавляють тебе майбутнього. От сама того не розумiючи, ти
допомогла менi. Тепер я можу вiльно про це розповiдати. Але чи варто. Хiба, що
заради задоволення твоєї цiкавостi. Тепер це для мене як iсторiя хвороби вже
повнiстю здорового пацiєнта. Вже самé одруження було поштовхом до розлучення, -
вiн посмiхнувся, все-ще вагаючись чи варто їй розповiдати правду. Але помiтивши
непiдробну цiкавiсть в очах, задавши невимушений тон розповiдi, окунувся в
спогади.
Вiн розповiв про знайомство на вокзалi, про спiвпадiння - вони їхали разом в
одному вагонi; про Дениса - її нероздiлене кохання, що "виїхало" на перспективну
роботу за кордон; про його юнацьке бажання втiшити її, яке несподiвано для нього
самого перетворилося в пропозицiю одружитися.
Вiталiна сидiла незворушно, не знала як на це реагувати. Вiдмiтила собi
iронiчно: "В нього на долi - втiшати нещасливих в коханнi жiнок! А щодо мене -
це був просто жаль? Звичайно, що просто жаль! Дурепа, яке може бути кохання?!"
Душа забринiла - зачепило самолюбство. Але вголос вона не промовила нi слова.
- Ти не втомилася слухати?
- Нi, менi дуже цiкаво, продовжуй.
- Гаразд. Та й немає, що розповiдати. Я в той же день подзвонив додому, мої
батьки були шокованi. Я їх реакцiєю теж. Назвали її провiнцiалкою, яка хоче
вирватися у велике мiсто, що життя в мене з нею не буде, i тому подiбне. Одним
словом моя сiм"я її не прийняла. В кiнцi-кiнцiв Наталка будучи вже в положеннi
покинула мене i поїхала в мiстечко. Хотiв було зразу кинутися їй вслiд, але мав
важкого хворого - не мiг лишити. Пологи були передчаснi - в неї схопив
апендицит, та пройшло все вдало дякуючи лiкарю з-за кордону, що якраз гостював у
мiстечку. Не важко тепер здогадатися, що то був Денис... вона категорично
вiдмовилася вiд алiментiв - порвала всi зв'язки. А вiн забрав їх до Нiмеччини,
там вони i живуть. - Стас змовк, набрав повнi груди повiтря i мовив, - Я визнаю,
що я не кохав її нiколи, пристрасть була, а кохання - нi. Можливо, лишись вона
тодi в мiстечку - Денис за нею все одно приїхав би. А так не зробив її щасливою,
отакий я -обiцяти вмiю гарно, а коли доходить до справи... Так що нi в якому
разi не вiр менi!" - вiн нахмурив брови, а потiм посмiхнувся
- Станiслав, не муч себе, я тобi кажу як жiнка, не думаю, що вона тебе
звинувачує в чому б то не було. Можливо якби не важкi пологи, у них з Денисом
нiчого б i не влаштувалося.
Вiталiна вiдчула, що безтурботнiсть, з якою Стас розповiдав була лише вдаваною,
вiдчула з яким тягарем вiн ходив усi цi роки - докори сумлiння - це напевне,
самий страшний ворог - змiнити нiчого не можна, а ти вiдчуваєш, що змiг би,
повинен був зробити не так, не так повестися, не те сказати.
- Не треба думати про те якби воно могло б бути. - Так i хотiлося його
переконати, що вона була б з ним щаслива, але навiщо давати привiд марнiй надiї,
- Ти бiльше не бачив її, а син?
- Минулого року, ранiше ми не бачились. Вона просила, сину не признаватися, що я
батько. Вiн Дениса називає татом. Я ранiше не мiг з цим змиритися, а тепер
нiчого. Вiн зовсiм на мене не схожий, можливо це на краще, крiм того, навiщо вже
щось казати, коли хлопцю - чотири роки. Але защемiло, коли його побачив.
Попросив в неї вибачення, а вона просто сказала "Я живу iншим життям". Вона може
й вибачила... - вiн нiби стрепенувся, повернувся з в'язкого болючого минулого, -
Так, я тут нюнi розпустив, а ти мене втiшаєш?
- Бо сьогоднi моя черга тебе втiшати.
- Надiюся, ми наберемося мудростi i змiнимо привiд для зустрiчей. Якщо ти
забажаєш, звичайно.
Вона не вiдповiла. Винувато глянула на годинник, на Стаса: "Менi вже час".
- Ти поспiшаєш? Тебе пiдвезти?
- Нi, дякую, прогулянка на свiжому повiтрi кориснiша. Я - до Анi, тут недалечко.
- Ти обiцяєш менi ще одну зустрiч? Хочеш, познайом мене з Анею? Вона теж
замiжня? - спробував пожартувати.
- Нi, вона якраз в пошуках... - видавила з себе посмiшку, в серцi зашкребло.
Ревнощi?! Але вголос сказала, - Це iдея, я вас обов"язково познайомлю.
Це була не iдея, це був вихiд позбутися нав"язливих думок про нього.
- Хоча вона знає про тебе все теж, що i я. - Вiталiна пильно глянула йому у вiчi
очiкуючи на реакцiю: чи все одно йому з ким бути? чи дiйсно йому потрiбна лише
Вiталiна, як каже?
- А те, що ти вiдчуваєш, знає? - його очi наповнилися теплом i влилися в її душу
палючою лавою. Боже, вона сама розпочала цю гру в кота-мишу. Вона прийшла сюди,
щоб вiдмовити йому назавжди, дати зрозумiти, що ходу назад не буде, а тепер...
його пальцi торкнулися її руки... Вiн взяв її в свою гарячу долоню i поцiлував
кожен пальчик. А вона так i сидiла незворушно, боячись розсiяти почуття, що
огортали i так їй подобалися, що не можливо було вiд них вiдмовитися. Вiн
притулив її долонi до своїх грудей:
- Чуєш, як воно просить тебе прийти ще, ще i ще...
У вiдповiдь вона лише ствердно кивнула йому, взяла сумочку i пiшла боячись
озирнутись - була впевнена, що вiн дивиться їй вслiд.
Так, Станiслав дивився їй вслiд i милувався: Вiталiна не могла не подобатися:
м"яка хода вимальовувала плавну лiнiю, що перетiкала з тонкої талiї у в мiру
повненькi бедра, руки затремтiли вiд бажання пройтися вздовж цiєї лiнiї, вiдчути
в своїх обiймах всю шаленiсть геометрiї її тiла; руде янтарне волосся
розкинулося по плечах, сонячнi промiнчики запуталися в них i вабляче
виблискували, так i хотiлося зануритися в нього i поцiлувати... А те, що вона
замiжня... Час не стоїть на мiсцi ...

***
- Знову повторюється? Тобi недобре? - Олег зiбрав її волосся i заколов. - Тебе
знову нудить?
Вiталiна сидiла над унiтазом i плакала. Вiдчувала себе розбитою i вкрай
виснаженою - за нiч декiлька разiв каламутило. Вчора Олег демонстрував їй майже
закiнчену роботу - нову пiцерiю з, так би мовити, дегустацiєю. Напевно
отруїлася, але нiч не спати!
Олег присiв бiля неї, погладив по спинi:
- Сонечко, я мушу бiгти, ти сама бачила - залишилася грамулька - роботи на
тиждень. Може все-таки викликати лiкаря?
Вiталiна пiдняла на нього червонi вiд безсоння очi:
- Я приляжу, а потiм сама. Не турбуйся, - слабо посмiхнулася.
Олег чмокнув її, стиснувши в знак пiдтримки руку - останнiм часом вiн не був
скупим на увагу: "Добре. То я побiг. Якщо що дзвони."

***
- Цього не може бути! Ви помиляєтеся! - в очах стояли сльози вiдчаю.
- Люба моя, я впевнений, не те що впевнений - це факт! Ви - вагiтнi! Десять
тижнiв! Можливо, ви не хочете цiєї дитини? Я б просив вас добре подумати, хоча з
таким строком вже й немає коли...
- Я хочу дитину! Але десять тижнiв? Цього не може бути, аякже... вони ж... були
без затримки, так як завжди?
- Моя хороша - скiльки Вам рокiв! Хоча, можливо Ви нiколи цим не цiкавилися,
наявнiсть мiсячних пiд час перших мiсяцiв вагiтностi - це не аномалiя! i я дуже
за Вас радий - народжуйте! Дiти - це щастя! Жiнка створена для того, щоб
народжувати! Народження омолоджує жiнку! Ви плачете? Це з радостi!? Плачте! Не
стримуйте емоцiй - у вашому станi це шкiдливо. Ось вам направлення - стаємо на
облiк? Так?
Вiталiна беззвучно кивнула, ледь стримуючи панiку. "Десять тижнiв - приблизно
стiльки минуло з тiєї бездумної ночi. З Олегом все влаштувалося - кожну вiльну
хвилинку вiн поруч, хоча залишився таким же банально "земним" i рацiональним
навiть у вiдношеннях з нею. Коли вони одружувалися її приваблювала саме ця риса,
тодi їй здавалося самим найкращим варiантом жити за визначеним графiком, ясно
бачачи перед собою своє розмiрене влаштоване майбутнє, без болючих емоцiйних
перепадiв. Схотiлося свiжої грози в тихий весняний день?! За все треба
розплачуватися! Дитина, - вона поклала руку на живiт, ще зовсiм не вiдчуваючи в
собi нового життя - це може бути дитина Станiслава!"...

- А може бути Олега! - Аня стурбована сидiла наприсiдки бiля Вiталiни. -
Вiталiночко, ти вже не настiльки юна, щоб дозволити собi загубити цю дитину. i,
взагалi, не дай Боже, звичайно, менi стояти перед таким вибором, але... вбити
дитинку - вона вже все розумiє! Вона все вiдчуває з першого дня в тобi,
переживає з тобою, радiє з тобою, плаче i смiється...
- Припини, - безсило тримаючи бiля губ серветку, тихо схлипнула.
- Ми з тобою на рiзних полюсах. Тут ми одна одну нiколи не зрозумiємо, - Аня
задумалася. - Я шукаю батька своїй намрiянiй дитинi! А ти маєш аж двох на вибiр
- i створюєш на пустому мiсцi проблему!
Вiталiна пiдняла на Аню очi, притулила до грудей її руки: "Моя люба Аня! Щоб я б
без тебе робила! Наша дружба одностороння, я зовсiм не думаю про тебе, все з
своїми проблемами лiзу в душу! Вибач менi i дякую тобi! i що я собi думаю,
дитинка - вона моя! i саме це важливо. А я якось настроюся i, можливо, все
розкажу Олегу. А зараз треба буде заощадити грошей на випадок, якщо вiн
вiдмовиться вiд мене.
- Ну, якщо Олег кине, в чому я сумнiваюсь, без батька дитина все одно не
залишиться - iронiзую. А двi мами їй гарантованi!
- Або йому, - голос Вiталiни ожив.
- А давай завтра пройдемося по дитячих крамничках, - очi в обох загорiлися.
Дитинцi жити!

***
Дверi тихенько прочинилися. Вiталiна пiднялася на лiктi. Свiтло з коридору
тоненькою смужкою впало на лiжко i потихеньку охопило всю кiмнату. Ось так i
новина про зароджене в нiй життя несподiвано, спочатку маленьку часточку, а
потiм i все єство заполонила радiстю та новими теплими нiжними вiдчуттями. i
тихий шепiт Олега злився з цими вiдчуттями:
- Як ти? Я трохи затримався.
- Олег, я хочу тобi щось сказати. - Вiталiна закусила губу, панiка знову почала
її охоплювати. Олег присiв бiля неї.
- Я слухаю, - стривожено заглянув у вiчi.
- В травнi менi народжувати... - вона вичiкуючи дивилася йому у вiчi.
А його очi заметалися, мов сполоханi птахи; груди здiйнялися, ледь стримуючи
гнiв; тремтячим голосом промовив:
- Так, так, я про це думав, це повинно було статися. Ти повинна була це вiдчути
...стати матiр"ю... - Зловивши на собi панiчний погляд Вiталiни, Олег змусив
себе посмiхнутися, пригорнув її до себе. - Що це я говорю. Просто ... я
розгубився... це така чудова новина! Я люблю тебе, i дуже за тебе радий!
Його слова шпигонули в серце, докори сумлiння чорною тiнню наповзали на радiсть
"я був готовий до цього" , " дуже за тебе радий" - вiн здогадався - кiгтi каяття
впилися в серце i стисли так, що стало душно, не було чим дихати - вiн
здогадався! Вiталiна вiдчула як ноги стали ватянi, руки перестали слухатися.
Було вiдчуття, нiби вона занурюється в м"якi хмаринки спокою...

Бiла стеля, приглушене свiтло, крапельниця...
- Що сталося? - сухi губи ледь слухалися.
- Вона прийшла в себе! - Олег нагнувся, вхопив за руку, почав жадiбно її
цiлувати. - Пробач менi, це все було так несподiвано. Я люблю тебе, я люблю, -
вiн несмiливо поклав руку їй на живiт, - я вже люблю ... дитинку...нашу. Ти не
хвилюйся бiльше, добре? Ти бiльше не будеш?
Лiкар вiдсторонив його. Впевнивши, що все тепер буде добре, порадив їхати
додому.
Вiталiна повернула голову. Олег стояв в дверях блiдий i розгублений. Не такий,
яким на думку Вiталiни, мав би бути майбутнiй батько. А в кутку кiмнати одиноко
стояв великий рожевий слон...

***
Вiталiна лежала на диванi читаючи цiкавi тепер журнали для молодих мам. Вже з
дня на день очiкували народження. Її малятко так рвалося в цей свiт, що нiяк не
хотiло мирненько розвиватися в маминому животику, а все норовило народитися
ранiше строку. Олег опiкав її вже аж занадто: найважче, що дозволялося пiднiмати
це кружку чаю i ось цi журнали.
Щастя очiкування маленького дива не змогли затьмарити думки про батькiвство.
Станiслав не розшукував, вона змiнила номер телефону. Можливо йому вже все й
забулося. Життя iде розмiреною ходою. А все, що сталося, мало статися, щоб
змiнити її свiдомiсть, щоб глянути на життя iншими очима, оцiнити того, хто
поруч. Хоча з Олегом не було шаленостi, в ньому не було вогню... i як тiльки в
Станiславовi вживалися одночасно такi суперечливi риси: авантюризм i в той же
час спокiй... до сих пiр нiжнiсть спогадiв ятрила душу...
Вiталiна почула гомiн в коридорi - Олег попередив, що прийде з клiєнтом, щоб
бути поруч з нею.
- Вибачте, що привiв вас додому. Вагiтнiсть проходить тяжко.
- Не хвилюйтеся, я все розумiю. Це дуже добре, що ви турбуєтеся про свою дружину
- надiюсь вона у вас чудова жiнка i це цiнує. А менi важливим є проект, ваша
компетентнiсть i смак, що маю можливiсть перевiрити на власнi очi. У вас чудова
квартира. Недавно пiсля ремонту?
- Так, пiвроку тому переїхали.
"Його голос, це - його голос, чому саме зараз, чому саме в такий момент.
Взагалi, чому? - Вiталiна закрила очi i глибоко дихала, - Заспокойся, подумай
про свою дитину. Це просто схожий тембр." Олег зайшов в кiмнату, посмiхнувся їй,
i вiдiйшов, вказуючи рукою в сторону гостя: "Знайомтеся..." Вона не чула голосу
Олега, вона не чула нiчого, не бачила нiчого окрiм синiх очей... здавалося
ось-ось втратить свiдомiсть. Стас пiдiйшов, м"яко доторкнувся вустами до її руки
- i вона повернулася до реальностi.
- Дуже приємно. Надiюся ми вам не будемо заважати? - вiн вдав, що з нею не
знайомий. i повернувшись до Олега запитав. - Коли очiкуєте маля?
- З дня на день, крайнiй термiн - третє.
Стас зблiд, ковтнув пiдступний комок здогадiв, метнув на Вiталiну спопеляючий
погляд. Вона зiщулилася, iнстинктивно ховаючи живiт. Всерединi рiзануло.
Вiталiна вiдчула як щось тепле полилося на ноги. i знову страшеннi рiзючi болi
внизу, в очах потемнiло. Вона зцiпила зуби вiд болю, але не стрималася -
закричала.
- Вóди! Викликайте швидку! - Стас миттю опинився бiля Вiталiни, скомандував, -
Розслабся! Ляж на спину! - пiдклав подушку, щоб було зручнiше, i м"яко додав. -
Тепер я розумiю чому ти зникла. - Вiн не стримався i поцiлував її волосся. Але в
цю хвилину їй було все-одно - болi ставали чим далi, тим болючiшi...

***
Пологи були стрiмкими, але все бiльш-менш обiйшлося: трохи порвалася. Головне
дитинка народилася здоровенька.
- Вiтаю, у вас чудова синьоока донечка! Довгонога красуня - буде моделлю! -
акушерка дбайливо приклала до грудей матерi новонароджене немовля.
- Синьоока? - решти слiв вона й не розчула
- Бiльшiсть дiток народжуються синьоокими, а потiм оченята можуть i почорнiти. -
Лiкар щасливо посмiхалася, - Хто з них батько? Кого вiтати?
"Я й сама хотiла б знати? - подумала молода мати, - iронiя долi, чи як це ще
можна назвати." Але їй зовсiм не хотiлося про це думати - донечка несмiливо
тицялася в груди, посопуючи, мов їжачок.
А лiкар лишила їх пiд наглядом акушерки i все ще з тiєю ж щасливою усмiшкою
вийшла на коридор. Обоє чоловiкiв зiрвалися з мiсця i в один голос: "Як там?
Хто?" Щаслива посмiшка лiкаря повiльно перейшла в здивування i вона оторопiло
сказала обом: "Вiтаю, у вас донечка! Мама i дитина почуваються прекрасно."

***
Аня йшла по коридору пологового будинку. Притуливши до грудей несла конверт, мов
там зберiгалося саме цiнне, що в неї є. Цiкавiсть час вiд часу змушувала
вiдкривати його, але вона так i не наважилася дiстати папiрець. Вiталiна потай
вiд Олега зробила тест на батькiвство - в цьому конвертi лежала довiдка про
результат. Поки вона сама для себе не взнає правди - не хотiла нiкого бачити.
Тому по її проханню, крiм Анi до неї нiкого не пускали, лише передавали
передачi.
"Ось цi дверi, по коридору налiво сьома палата - i будеш усе знати." - шепотiла
собi пiд нiс, стримуючи цiкавiсть. Та прямо перед нею, посмiхаючись втомленими
очима, стояв Олег. Вона стрепенулася, сховала конверт за спину. i спохопилася,
та пiзно, що саме цей жест приверне його увагу. Олег вхопив її за лiкоть:
- Що це? - повернув її руку так, що змiг розгледiти конверт, рiзко вирвав його.
"Господи, якщо вiн прочитає, а результат негативний?" - вона хотiла вихопити
конверт, але зловила лише повiтря.
Олег гнiвно глянув на Аню. В душi затремтiло, вона й досi не могла глянути йому
прямо в очi, боячись, що Олег прочитає в них таємнi її мрiї.
- Читала? Результат знаєш? - Важко дихаючи наблизився до неї. Аня заперечливо
похитала головою, i опустила очi. - Скажеш Вiталiнi, що батько - я, зрозумiла!
Батько її дитини - я! - i вiн з усiєї злостi, не читаючи, розiрвав конверт на
малюсiнькi клаптики над смiтником.
Аня старалася уникати з ним зустрiчей, але так складалося, що вагiтнiсть
Вiталiни заставила їх частiше бачитися i спiлкуватися. i взнаючи Олега все
бiльше, все важче було стримуватися. Почуття наперекiр здоровому глузду
виривалося з самих глухих куточкiв серця, де Аня хотiла його захоронити. А цей
його вчинок викликав в душi захоплення, вона не втрималася: " Ти знаєш?"
- Нi, я нiчого не знаю, i знати не хочу! - вiн повернувся спиною, i все ще важко
дихаючи пiшов коридором до виходу.
Аня закрила долонями обличчя, стримуючи сльози - все втрачено! Вiн любить
Вiталiну так, як вона хотiла б, щоб любили її - вiн вибачив, вiн готовий любити
чужу дитину, заради того, щоб бути поруч з Вiталiною. Було так боляче, а на що
вона розраховувала! - та десь там з самого глухого кутика серця невблаганно
пробивалася надiя...
Вона вiдкинула нав"язливi думки - треба йти до Вiталiни, i сказати їй все як
було, i... обманути, що результат позитивний. Вона повинна так сказати, щоб вiн
був щасливий з iншою жiнкою. Аня проковтнула марнi надiї i пiшла до подруги.

***
Олег тихо зайшов. Цiлуючи Вiталiну, з-пiд лоба глянув на Аню, що сидiла поруч.
На нiме його запитання вона ствердно кивнула. Його погляд потеплiшав, але це
тепло було призначене не їй, а Вiталiнi:
- Ти молодець! З квiтами не пустили, принiс тобi ось дещо, правда не знаю, що
тобi можна , а що ще нi. - поставив пакет бiля лiжка, - Як почуваєшся?
- Я щаслива! А ти? - Вiталiна глянула на нього i наче вперше побачила: худе
обличчя ще бiльше осунулися, пiд очима мiшки, мутнi очi видавали виснаженiсть та
напруженiсть; посмiшка неначе тимчасово одягнена на обличчя, - Неприємностi?
- Нi. Дуже хвилювався за тебе. Чому до тебе не пускали, якiсь ускладнення?
- Нiби все як має бути.
Розмова не в"язалася. Вiталiна з Олегом старалися не зустрiчатися поглядами,
видавлювали з себе слова.
- А коли вже додому? - Олег взяв її руку в свою. Холод його долонь дiйшов до
серця, воно завмерло вiд страшної думки - вони чужi, чому вони такi чужi,
незнайомi зовсiм люди. Немовлятко завовтузилося поруч в лiжечку, i вклавшись
зручно рiвномiрно засопiло далi.
- Донечцi необхiдно пройти додаткове обстеження, але це нормально - пологи ж
були стрiмкими, щоб не упустити можливих вiдхилень.
i тiльки зараз Олег, продовжуючи сидiти, прогнувся заглядаючи в лiжечко, в очах
на секунду застиг бiль. Але цiєї секунди вистачило, щоб Аня помiтила - як йому
тяжко зараз. Тупе безпричинне роздратування несподiвано охопило її. " Я вийду на
хвильку", - прожогом вискочила з палати.
Коли повернулася, Олега вже не було. Вiталiна лежала мов вiдсторонена i дивилася
в стелю. Аня присiла на лiжку бiля неї. Вiталiна прошепотiла: " Вiн не взяв її
на руки. Нiчого за неї не запитав, вона чужа йому... i вiн чужий менi."
В цю хвилину почувся веселий гамiр на коридорi, хтось швидкими кроками
наближався до палати смiшками вмовляючи про щось медперсонал. Дверi вiдчинилися
i на порозi з"явилися ноги i сяючi синi очi - бiльше нiчого не було видно за
купою ромашок у його руках. Веселий голос прошепотiв комусь, хто стояв позад
нього: "Я лише подарую, а ви їх пiзнiше заберете"
Вiталiна припiднялася на лiктях, а вiн став на колiна i засипав квiтами лiжко:
- Це найкращим жiнкам i донечкам, яких я знаю! - щаслива посмiшка сяяла на
обличчi, а очi мов тепле небо лiтнього вечора наповнювали всю палату спокоєм i
тихим щастям. Лiд, що скував груди вiд зустрiчi з Олегом вмить розтопився,
Вiталiна винувато глянула на Аню.
"А що я?" - тiльки й вiдповiла подруга, переборюючи в собi суперечливi почуття
до Вiталiни: гнiв за бiль Олега, та радiсть за дивний результат її зради.
Станiслав взяв Вiталiнинi руки в свої, поцiлував долонi, притулив їх до свого
обличчя i, немов в палатi вони були самi, мовив: "Тепер ти не зможеш отак просто
зникнути з мого життя, я вас тепер нiкому не вiддам." - чмокнувши заворожену
жiнку у губи, тихенько пiдiйшов до лiжечка. Легенько, як найцiннiшу ношу пiдняв
немовля, ледь торкнувшись вустами до нього, притулив до грудей i прошепотiв:
"Чуєш як таткове серце радiє твоїй появi?" - з глибокою вдячнiстю, не приховуючи
шалену радiсть глянув на Вiталiну. А вона дивилася на нього такими ж повними
щастя очима. Для них в цю хвилину не iснувало нiкого. Аня вiдчувши, що лишня,
вийшла, тихенько зачинивши за собою дверi.
Вiталiна простягнула руки, по щоцi збiгла сльоза. Станiслав подав їй донечку i
присiв бiля них, зазирнув у вiчi Вiталiнi, бажаючи ще раз вiдчути ейфорiю
взаємностi їхнього щастя та на мить розгубився зустрiвши в її поглядi печаль та
вираз тупого примирення. Вiталiна зiтхнула. Їй зовсiм не хотiлося вiрити в те,
що зараз мусить йому сказати. Як i тодi, дев"ять мiсяцiв тому вiдчула як боляче,
i зовсiм не хочеться повертатися вiд нього до сiрої розмiреностi:
- Менi дуже хотiлося сказати тобi iншi слова, повiр не хочеться визнавати це,
але я кажу щиро. - Боячись зустрiтися з ним поглядами, переклала донечку в
лiжечко i складаючи ромашки в букет продовжила, - Батько - Олег!
Вiн голосно засмiявся, але це був не смiх вiдчаю, це був смiх переможця. Стас
повернув її обличчя до себе, заставив глянути у вiчi:
- Ти мала необережнiсть замовити тест в моїй клiнiцi! Ти бачила результат?!
Очi жiнки округлилися вiд здивування, вона не знала вiрити-не вiрити, радiти-не
радiти.
- Але Аня... вiн сказав їй, що батько - вiн. Олег прийняв донечку! - вона все ще
опиралася почутому, сама не знаючи, що робити далi, навiть якщо дiйсно Олег не
батько чи може вона вибирати, чи має на це право? Голова гудiла. Вiталiна
вiдчула, що змiни емоцiй виснажили її, нервова система була на межi. - Прошу
тебе. Залиш мене одну. Якщо ти кажеш правду, я повинна прийняти рiшення - я все
ще замiжня жiнка.
- Вибору в тебе немає, як жорстоко це не звучало б. Сина я вже втратив, дочку в
мене нiхто не вiдбере! Але я хочу, щоб не лише дочка була поруч, але i жiнка,
яку я кохаю. Змушувати я тебе не буду, надiюся, ти дiйдеш до цього сама. - Вiн
поцiлував немовлятко i жiнку, ще раз впевнено глянувши їй у вiчi, стараючись цю
впевненiсть перенести їй в душу, i вийшов.

***
Стас вийшов з пологового будинку з твердим намiром чим швидше розшукати Олега.
Вiн зразу його помiтив в найближчому кафе за столиком на вулицi. Олег сидiв
вiдсторонений, дивлячись в чашку вже з холодною кавою, безперестанку помiшуючи
цукор. Думав, мабуть, про те ж, що й Стас, i видно було, що думки цi далеко його
не втiшали.
- Вибач. Дозволиш сiсти?
Олег вказав на стiлець навпроти. Стас замовив кави i набравши повнi груди
повiтря продовжив:
- Я хотiв би з тобою поговорити про Вiталiну.
Олег вiдiрвав погляд вiд чашки, припинив помiшувати i, поклавши ложечку поряд,
глянув на Стаса:
- Я слухаю тебе, - голос його був навдивовижу спокiйним. i Стас вирiшив без
довгих передмов перейти до того, що турбувало:
- Ти ж знаєш правду, знаєш, хто насправдi батько. Вона вже теж ...знає правду...
Олег припiднявся i гнiвно глянув на Стаса, той пiдняв лiву долоню, попереджаючи
можливiсть неврiвноваженої поведiнки Олега:
- Сядь! Про твою безплiднiсть я їй нiчого не казав - не маю прав, а от про тест
- це було її замовлення, а чому не потрапило до її рук... ти знаєш.
Олег сiв, скули заграли i вiн просто прошипiв Стасу в обличчя:
- Вона - моя дружина, мова про тебе нiколи мiж нами не велася. Про твоє
iснування я знаю лише з твоїх слiв. Тому будь ласкавий не вмiшуйся в наше життя!
- Олег - ти розумний чоловiк, якщо ти хочеш, щоб вона була щаслива - вiдпусти
її. Ти нiколи не будеш любити моєї дочки, не обманюйся. А я нiколи не вiдмовлюся
вiд них, не залишу тебе в спокої. А дочка ростиме i буде ставати схожою на мене.
i що чекає на вас? Невже ти хочеш склеїти докупи черепки?
- Як ти вмiєш гарно говорити! Цим ти її привабив? - Олег пiднявся, щоб iти, - Та
гарнi слова вичерпаються i почнуться буднi. Все, розмову закiнчено!
Олег пiшов залишивши на столi недопиту каву. А Стас сидiв монотонно помiшуючи
цукор.

***
- Анiчко, що менi роботи? Через два днi мене виписують. Олег з Станiславом
вiдвiдують по черзi. Олег поводиться наче нiчого не сталося. Тiльки став чужим i
далеким. А Станiслав! Коли вiн приходить палата наповнюється смiхом, радiстю.
Донечка нiби вiдчуває, коли вiн приходить, прокидається, оживляється, здається
нiби шукає його своїми небачачими оченятами, затихає, коли вiн з нею
розмовляє... А Олег так i не взяв її на руки, не заговорив нi разу. Гляне, а в
очах - мука. Для мене - сонечко, для нього - мука.
Аня не втрималася, вона вiдчувала, їй здавалося, що саме зараз її щастя так
близько. Але вона не хотiла втручатися. Не давала нiяких порад. Та терпець
увiрвався. Вона запеленала дiвчинку i поклавши в лiжечко, повернулася всiм тiлом
до Вiталiни. Сверлячи її поглядом грубо вiдказала:
- Чого мучишся сама i мучиш iнших! - помiтивши в очах подруги
переляк-здивування, продовжила м"якше, - Сотнi разiв на день повторюєш як тобi
легко з Станiславом, i який чужий Олег, то чому? Чому ти питаєш мене, що робити?

- Тут - це одне, а що буде за межами палати? Я знаю який Олег, i не знаю
Станiслава... - мовила невпевнено, все ще пiд враженнями вiд рiзкостi подруги.
- Вибирай: сiрi буднi чи як ти назвала його - вогник у сутiнках.
- Я сама не можу сказати Олегу, а вiн не зачiпає цiєї теми! - ледь не плачучи, в
розпачi стукнула кулачками подушку.
- Хочеш, я скажу?
- Нi. Я розумiю, що це йому треба почути вiд мене.
- То ти-таки вирiшила розлучатися? - була б Вiталiна уважнiша, помiтила як
загорiлися очi подруги.
- Думаю, так.
Аня вхопила її за плечi, глянула їй прямо в очi. Вiталiна вiдсахнулася вiд
несподiванки. Аня не вiдпускала її:
- Думаєш чи так?
- Так.
- Ти впевнена?
- Так.
Аня розцiлувала подругу i вилетiла з палати. Накiнець, серце виривалося з грудей
переповнюючись вiдпущеними на волю почуттями. Тепер її нiчого не стримувало -
Олег вiльний! Вона висунулася у вiкно, хотiлося кричати вiд щастя - i помiтила
Олега, що задуманий сидiв на лавцi пiд пологовим будинком. Вона зупинилася,
набрала повнi груди повiтря, опанувала себе i рiшуче пiшла до нього.

- Привiт! - голос бринiв, Аня ледь стримувала себе, аби не бовкнути лишнє, - на
когось чекаєш?
- Так, напевно чекаю - на диво. - вiн повернувся обличчям до дiвчини i вiдчув
прилив бадьоростi, вiн неї йшов хороший заряд здорової енергiї. - Ти якась
сьогоднi дивна, щаслива.
- Я дуже хочу, щоб ти мене вислухав, не перебиваючи, будь ласка. - Вона дивилася
прямо йому в вiчi, стараючись знайти потрiбнi слова, щоб не злякати мрiю, що
сама йде до рук.
- Я завжди радий тебе вислухати.
- Олег!
Аня вмить стала серйозною. Олег зрозумiв про що йтиметься мова:
- Я не хочу розмовляти на цю тему! - зробивши категоричний жест рукою вже був
зiбрався йти.
- Мова йде не про Вiталiну, - вона наважилася викласти все i зразу, iнакше вiн
не погодиться вислухати її. А там що буде, те буде. - а про мене.
- Добре, - вiн сiв.
- Ти не байдужий менi, - випалила опустивши очi, потiм рiзко пiднялась i нервово
жестикулюючи, не контролюючи слiв i емоцiй, що так i рвалися наверх майже
кричала йому:
- Вона хоче бути з Стасом, дочка його! Не вiрю, що ти хочеш пожертвувати собою.
Повiр, що можна бути щасливим з iншою жiнкою, спробуй. Подивись на кого ти став
схожий, ти їси себе, мучиш їх, i не помiчаєш мене! Ти тiльки спробуй бути
щасливим! Я народжу тобi дiтей, вiдпусти її i подаруй менi крихту жiночого
щастя!
- Що ти хочеш вiд мене?! - вiн пiднявся, нахилився до неї, щоб бачити її очi, -
жiночого щастя? Ти хочеш народити менi дiтей?! - вiн засмiявся їй в обличчя
майже божевiльним смiхом, - Вона! вже народила менi дочку i менi достатньо! Я
подарую тобi жiноче щастя, i що далi? А далi ти, як i вона, - вiн вказав на
вiкна палати, - будеш народжувати менi вiд iншого чоловiка!!! Я вже це маю! -
зробивши паузу, кинув їй в лице, - Я - безплiдний!
Аня вiдсахнулася вiд нього i завмерла вражена почутим. Але вразило її бiльше те,
що вiн, знаючи з самого початку, що дитина не його...Майже пошепки спокiйно
сказала:
- Дитину можна всиновити, - i благально глянула на нього.
- Не мели дурного! А їй передай, що хай iде на всi чотири сторони! - вiн
спересердя швирнув мобiльний, що настирливо пiлiкав, в дерево, аж полетiли
друзки. Сховавши голову в плечi, а руки в кармани швидкими кроками вiддалявся
вiд оторопiлої дiвчини. Вона ковтала сльози, що пiдступали до горла. Тепер вже
дiйсно для неї все втрачено...

***
Олег зразу пiсля розлучення виїхав за кордон. Вiталiнi залишив квартиру. Стас
фактично живе там, тiльки-що ночує в себе. Але як тiльки вiн починає говорити
про одруження, Вiталiна переводить тему. Але сьогоднi - рiк як вони
познайомилися, i вiн вирiшив це використати як нагоду. Зайшов в крамничку вибрав
найкращу композицiю троянд з польовими квiтами, мов її манлива простакувата i
водночас колюча натура.

- Я вiдiмкну - заходь, i зачекай, накину щось на себе, - сонним голосом
вiдiзвалася з-за дверей, повернула ключ, i, пiшла до кiмнати.
- Це тобi... - якось невпевнено промовив Стас, протягуючи квiти, все ще
сумнiваючись, чи варто було знову починати те, що вже протягом трьох мiсяцiв
iгнорувалося.
- Дякую! Ти вирiшив позалицятися до мене? - вона так щиро засмiялася, що всi
його сумнiви вмить зникли. Похлопав себе по кишенi: коробочка все ще лежала там.
Вiн акуратно дiстав її.
- i не просто позалицятися, я прийшов зробити тобi офiцiйно пропозицiю - вiн
дiстав обручку. Взяв жiнку за праву руку i вичiкуючи зазирнув їй у вiчi:
- Зараз, ти мусиш прийняти рiшення, саме зараз.
Вiталiна зазирнула йому в очi:
- Ти впевнений, що це не просто пристрасть?
- Я хочу просинатися з тобою щоранку, хочу проводити з тобою кожну вiльну
хвилинку. Я хочу ... розумiєш, я можу не цiлувати тебе, не торкатися до тебе...
нi-нi ... я не зможу без цього! Не забороняй менi цього... - вiн взяв її руки в
свої, притулив до обличчя, - ти не просто запалюєш в менi пристрасть, ти палиш
мiй розум. Менi з тобою легко, непотрiбно нiчого придумувати, непотрiбно бути
кимось iншим, я - такий як я є! i ти мене таким приймаєш. Приймаєш?" - вiн
притулив її руки до грудей.
- Чи готова ти стати моєю дружиною? Зараз, або нiколи. i переїхати з донечкою до
мене... Вдруге я не прийду!
- Так! Тiльки... - Але вiн їй продовжити не дав, бо в цю хвилину зрозумiв, що
бiльше не може себе стримати, мiцно притиснувши, потонув в жагучих вiдчуттях
солодких, пiддатливих iще м'яких зi сну вуст...
- Таке вiдчуття наче я не ходжу, а лiтаю над землею. Стас, глянь-но, в мене там
є крила? - Вiталiна повернулася до нього спиною, вказуючи на лопатки.
- Нi, крил не видно, бачу лише маленькi такi рiжки на макiвцi голови.
- Уже рiжки? - Вiталiна вiдобразила на обличчi награне здивування.
- Ой-ой, помилився, крильця, крильця. - вiн обняв її, а на душi розлився спокiй,
стало легко i затишно.
Полiна проснулася i загукала. Стас взяв її на руки i дуючи в пузо урочисто
повiдомив, - Мама погодилася! - Дiвчинка радiсно запищала, - Ти чуєш як радiє за
нас дочка!
Вiталiна щиро засмiялася, стоячи в дверях з кашкою:
- Станiслав, менi так добре з тобою. Так буде завжди?
- Звичайно! - тримаючи на руках донечку, вiн обiйняв її за плечi, - Ти ж
обiцяєш, що на iнше свiтло в сутiнках ти не пiдеш? Це ж треба було так
придумати.
- Якщо ти не згаснеш.
- О, нi! - Стас аж пiдскочив вiд несподiванки. Тримаючи на витягнутих руках
дочку, хитаючи головою оглянув свiй парадний костюм, - Полiнка залила моє
свiтло!
i всi троє зi смiхом повалилися на диван...

***
Аня переглядала пошту. Двоюрiдний брат переїхав до Нiмеччини i вона, по добротi
душевнiй, дозволила дати свою адресу його друзям - i тепер мала мороку з
пересиланням йому листiв.
- О, а цей лист, що? Повернувся? Вiд кого? Вiд Олега?! - пройшло три мiсяцi як
вiн розлучився i виїхав за кордон. З того самого дня, коли на думку Анi вона
опустилася "нижче плiнтуса", просячи у нього крихту жiночого щастя, вони не
бачилися. Старалася весь час чимось займатися, аби не думати про нього.
Згадувала кожне своє слово i картала себе, що все робила не так, поводилася не
так. Тепер-то вона розумiла безглуздiсть тiєї розмови!
В листi було три речення, вiн завжди був небагатослiвним:
"Вибач менi за грубiсть! Якщо Ти досi хочеш, щоб я подарував тобi крихту
жiночого щастя - чекаю твого листа з єдиним словом "Так"! А якщо ти не
передумала народити менi дiтей - є надiя!!!"
Можливо та розмова й не була настiльки безглуздою. Але це вже iнша iсторiя...

Мiрiнда


Версия для печатиВерсия для печати

Читайте на сайте

  • КОТЁНОК
  • Про Россию, Украину и... соль.
  • СНЕЖНАЯ КОРОЛЕВА
  • Сволочи кусок
  • ДОЛОЖДАННАЯ ВСТРЕЧА
  • ЭРОТИЧЕСКИЙ БЛЮЗ
  • Почему я люблю дождь
  • Запахи .
  • Абсурдословие 2
  • Рассказ о любви
  • Оценка

    Опрос
    Откуда ты черпаешь рецепты новых блюд?




    всего проголосовало 8544 чел
    Новинки
    M&Ж
    05.02.2010
    Запахи .
    28.12.2009
    Письмо
    19.08.2009
    смотреть остальные »
    Читаем
    M&Ж
    читали 74024 раз
    Запахи .
    читали 72853 раз
    Любовь. Что это?
    читали 61371 раз
    Рассказ о любви
    читали 55963 раз
    смотреть остальные »
    Рекомендуем
    Нас считают
    Использование материалов сайта разрешается при условии ссылки (для интернет-изданий - гиперссылки) на www.kabluchok.ru.
    Материалы, отмеченные знаком ® публикуются на правах рекламы.
    © 2006-2014